Гуцульська столиця в Карпатах

Новини

Гуцульські килими і ліжники

іжник супроводжує все життя гуцула – від його приходу в життя аж до завершення земного шляху. Тому, як універсальний оберіг, використовується у народній обрядовості. Це і благословення батьками дітей до шлюбу, обдаровування ліжниками молодих на весіллі, а також використання їх у поховальних обрядах.

Ліжники - це товсті вовняні, здебільшого узорно-ткані, вироби з об’ємною поверхнею та довгим пухнастим двохстороннім ворсом. Ліжники мають обрядове, інтер’єрне й господарське призначення. Їхнє побутування зафіксоване серед народів всього Карпато-Балканського регіону. 

В Україні виробництво ліжників характерне для тих регіонів, у традиційно-побутовій культурі яких вівчарство було однією з головних галузей господарської діяльності (Гуцульщина, Бойківщина та Мараморощина), де ліжники є найбільш вживаними предметами щоденного домашнього побуту. Ними застеляли постіль, піч, припічок, лавиці, стелили та вкривалися під час спання, нерідко підкладали під голову замість подушок; улітку застеляли сидіння на возах, а взимку – на санях або бричках; прикривали зверху коней та підстеляли під сідло під час сідлання коней.

 

Згідно з усталеними традиціями, у гуцульських старовинних житлових приміщеннях, зокрема у святковій «пролюдній» хаті, на дерев’яній жердці «грядці», прибитій над ліжком, розвішували пухнасті барвисті ліжники, складені вчетверо. Вони були яскравим кольоровим акцентом на тлі дерев’яних стін і своєрідною домінантою в художньому вирішенні інтер’єру. Наявність ліжників у хаті була ознакою доброго майнового стану родини, а їх кількість у посазі молодої засвідчувала заможність нареченої.


Ліжник супроводжує все життя гуцула – від його приходу в життя аж до завершення земного шляху. Тому, як універсальний оберіг, використовується у народній обрядовості. Це і благословення батьками дітей до шлюбу, обдаровування ліжниками молодих на весіллі, а також використання їх у поховальних обрядах. Деякі науковці припускають, що жертва полотном чи іншими тканинами у дохристиянську добу призначалася духам предків. Можливо, саме тому під тіло умираючого, для полегшення його страждань гуцули стелять ліжник. Ліжником ще й досі подекуди в Карпатах супроводжують в останню дорогу покійника: накривають ним труну та дарують «за прости біг» до церкви.

За матеріалом ліжники можна виокремити на дві групи: вовняні та напіввовняні. На основу для ліжників першої групи переважно брали тонку, міцну, щільно спрядену вовну. До іншої групи ліжників для основи використовували конопляну, лляну, а пізніше бавовняну нитку. На піткання для ліжників підбирали довші волокна вовни і пряли, ледь скручені, «лівкі нитки». Під час ткання легко прибивали бердом, унаслідок чого отримували товсте розріджене полотнище тканини. Після цього їх ущільнювали (валяли) у валилі, в результаті чого виріб зменшувався у розмірах. Після просушування, ліжник начісували і на його поверхні з’являвся густий ворс. До кінця ХІХ століття ліжники, як і всю іншу тканину, ткали на звичайних старовинних верстатах-кроснах, шириною 80см. Тому, для отримання відповідного розміру, його зшивали з двох, а часом з трьох пілок. І тільки на рубежі ХІХ-ХХ ст. на Гуцульщині ліжники почали ткати на широких верстатах до 180 см. За декоративним вирішенням ліжники мають локальні особливості. У кожному осередку ткацтва виготовлялись і продовжують виготовлятись певні типи ліжників, з тільки їм властивими композиціями та кольоровою гамою. До цього часу одним з найпотужніших центрів народного ліжникарства залишається село Яворів біля Косова, де традиція ткання ліжників не переривалася та зберегла, притаманну для цього виду народної творчості, хрестоматійність.

Ймовірно, найдавнішими типами гуцульських ліжників були однотонні та поперечносмугасті. Кольорова гама, як правило, була продиктована природнім забарвленням вовни: білих, двох відтінків сірих, коричневих та чорних тонів. Окрім того, народні майстри широко використовували природні рослинні барвники. На Гуцульщині такі типи ліжників побутують і сьогодні. Їх продовжують виготовляти у багатьох гірських селах, зокрема Верховинського району Івано-Франківської області та Рахівського району Закарпатської області. За характером художнього вирішення вони споріднені з декором традиційних верет та гуцульських килимів. Композиції таких ліжників сформовані за законами симетрії та рівноваги основних орнаментальних та безузорних площин.

ГУЦУЛЬСЬКІ КИЛИМИ

З кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на Гуцульщині започатковано інший тип орнаментальних ліжників, характерною особливістю яких є різноманітні схеми розташування нескладних за формою мотивів. Це смуги, «скосики», «клинці», ромби, тощо. Такі ліжники отримали назви «коверцові», що споріднює їх з первісною назвою килимів. Зберігаючи предковічні риси самобутності, килими, як і інші гілки образотворчості, увібрали в себе різносторонні впливи. Торговельні зв’язки з різними народами, як і постійні воєнні сутички з кочовиками, які жили або ж переходили землями України, безсумнівно залишали свій вплив на розвиток українського килимарства, як і українське мистецтво залишало помітний вплив та робило свій внесок у культуру народів інших країн.

З літописів дізнаємося про використання килимів, як ліжників, у поховальних обрядах. Так, від 977 року літописець описує епізод убивства древлянського князя Олега в Овручі, коли знайшли його тіло, то «винєсоша і положиша на ковре». Тіло померлого князя Володимира, читаємо в літописі від 1015 року, «обертєвше в ковер…вложьше на сани». Осліпленого князя Василька слуги князя Давида Ігоревича у Звенигороді під Києвом «взємше і на ковре взложиша…яко мертва і повезоша…». Незважаючи на часті згадки застосування килимів у княжих поховальних обрядах, маємо літописні відомості, з яких довідуємось, що для прийому високих гостей в княжому палаці, для підкреслення урочистості, розстеляли килими. Ця традиція живе і сьогодні. Так, у літописі за 1100 рік розповідається, як на раді князів у Вітачеві Володимир Мономах запрошував Давида Ігоревича: «…да єси пришьол, сєдіши со своєю братією на єдіном ковре». Про святкове та урочисте накриття килимами столів співаємо й у Різдвяній колядці: «Застеляйте столи та все килимами, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився!».

Розвиткові килимарства, як і ліжникарства, сприяли також природні умови та наявність власної сировини. Деякі види місцевих рослин, плодів дерев, мінералів і комах, як природні барвники, давали чудові фарби різних відтінків. Килими домашнього виробництва призначалися для задоволення власних потреб, а промислового – на збут.

Щоб організувати виготовлення килимів у домашніх умовах, селянинові не треба було великих затрат. Знаряддям виробництва, як і для ліжників, служив простий дерев’яний верстат – «кросна», який був практично у кожній сільській хаті. На кроснах ткали і килими, і полотно. Матеріал для ткання заготовляли теж приватним способом. У рівнинних районах сіяли коноплі та льон, а у високогір’ї розводили овець. Економічне значення вівці в селянському господарстві було дуже великим. Недарма в народі склалась приказка «Від вівці три вигоди: кожух, свита і губа сита». Зрозуміло, що вівця забезпечувала селянина не тільки вовною, а й молочними та м’ясними продуктами. Тому кожна сільська родина тримала від трьох до десяти, а заможніші і більше овець. Купували вовну рідко, лише в окремих випадках. Важка щоденна праця робила селян надзвичайно ощадливими. Все було розраховано так, щоб нічого не змарнувалося. З вищих сортів пряжі виготовлялися тонке полотно та сукна, з нижчих ткали верети, килими, ліжники та мішковину. Вдома ткали килими переважно жінки. Цьому ремеслу навчали змалку й дітей, особливо дівчаток. Таким чином, мистецтво виготовлення килимів передавалось із покоління в покоління. Килимові вироби мали різні назви. Найстарішою була назва «ковер». З ХVІ століття для означення окремих видів килимових виробів поширюються назви «коць і ліжник». Назва «килим» з’явилася в Україні на початку ХVІІ століття. Так, у прибутково-видаткових книгах-рахунках Львівського Ставропігійського братства по церковно-братській касі, у видатках за 1618 рік значиться, що було видано «…за килим прокураторові –золот 7». І хоча назва «килим» свідчить про етимологічний зв’язок між турецькою назвою «кілім» та перською «гілім», польський дослідник Т. Маньківський, зазначає, що ця назва не прийшла на наші землі разом із виникненням якогось нового роду художніх тканин, а що її застосовано до тканин, які вже давно тут вироблялись.

Джерело: http://spadok.org.ua/gutsulschyna/gutsulski-kylymy-i-lizhnyky
© СПАДЩИНА ПРЕДКІВ


Відгуки

Форма зворотнього зв’язку

Вкажіть Ваше ім’я та електрону адресу для зворотного зв’язку.
Ми відповімо на Ваш запит протягом доби!