Донедавна українська культура сприймалася в світі як різновид російської. Навіть сьогодні, після здобуття Україною незалежності та незважаючи на багатовікову історію країни, про Україну зазвичай говорять у рамках російської історії. Микола Гоголь, Володимир Великий, Київська Русь, Анна Київська - все це надбання України, яке вже довгий час шляхом майстерного обману позиціонується як надбання Росії. Протягом багатьох років українська історія переписувалася, змінювалася і тлумачилася так, щоб відповідати смакам і порядкам Росії.
Це стосується і сучасних досягнень українців. Чому, наприклад, в афішах української електро-фолк групи Onuka, яка збиралася виступати в Празі, в описі говориться про "російських артистів"? Чому Національний театр опери і балету України, який гастролює у Франції, називається "російським балетом", а слово "Україна" в афішах навіть не згадано?
Головне запитання в тому, чому Росія використовує досягнення України як засіб просування власної культури. І що має зробити Україна, щоб нарешті відокремитися від Росії, в тому числі на культурному фронті?
Відповідь на ці питання очевидна. Застосовуючи військову агресію на сході України, Росія прагне знищити все українське не лише географічно, але і в моральному та інтелектуальному плані. Повзуча русифікація, що тривала в Україні протягом багатьох століть, вийшла на наступний рівень: сьогодні ми є свідками загального знецінення українців.
Росія – це імперія, історія якої написана на замовлення влади. В цій історії стільки багато міфів і легенд, стільки багато випадків привласнення чужих заслуг, чужих героїв і правителів, що важко відрізнити правду від брехні. Власне переписування історії в угоду тому чи іншому режиму було типовою справою у Росії. Історію переписували російські царі, щоб довести собі походження від візантійських імператорів і право називати Москву Третім Римом. Тоді ж у царів виникла ідея привласнити собі спадщину Русі. Пізніше російські імператори шукали різних можливостей сфальсифікувати історію таким чином, щоб надати Росії статусу імперії і обгрунтувати її право на чужі землі, в тому числі і Україну. Коли після жовтневого перевороту до влади прийшли більшовики, вони не стали ламати усталені схеми. Навпаки, імперська історична спадщина стала їм у нагоді, коли вони створювали міф про братні народи. СРСР вже давно зник, але російська патологічна схильність красти чужу історію і чужі здобутки лишилась. Тільки тепер це робить Владімір Путін і Російська Федерація.
Для чого взагалі Росії потрібно красти чужу історію? Невже не можна обмежитися своїм минулим і своїми героями? Напевно, російським правителям заважають комплекси і імперський світогляд, який глибоко укоренився в їх сутності. Адже значно приємніше бути прямими нащадками величної держави середніх віків, ніж нащадками колоністів, татар та фіно-угорських племен. Крім того, міф про масову колонізацію слов’ян з Придніпров’я на територію сучасної Росії дозволяє обгрунтовувати свої претензії на чужі території. Хоча пояснити, чому народ з родючих земель України у середні віки мав переселятися невідомо куди у ліси та болота до чужих племен на північ російська історична наука так і не змогла. Але це не заважає їй промивати мозок російським обивателям і живити їх мріями про світову велич та свою обраність серед народів світу. Росія продовжуватиме красти чужу історію, тому що без цього вона як імперія не може існувати.
Отже, національна ідентичність – це не лише українська мова. Це прийняття певного історичного досвіду, коли українець усвідомлено говорить, що його поети – це Тарас Шевченко і Василь Стус, гетьмани – Іван Мазепа і Пилип Орлик, герої – бійці УПА і дружинники київського князя Святослава. Головне зараз, щоб не дати перервати українську традицію. Українцям необхідно нарешті провести своє остаточне цивілізаційне самовизначення, оскільки продовження в часі ментальної роздвоєності частини її громадян означатиме в підсумку не що інше, як перемогу російської асиміляції над українським національним духом. Лише консолідація українців навколо ідеї побудови в Україні «українського світу», який стане не лише альтернативою «русскому миру», що його нині силою Москва і російська церква нав’язують українцям, а й єдино можливим варіантом утвердження історичної долі української нації.
