Творчий доробок І. Франка та його зв’язки з наддніпрянськими діячами в Криворівні
Одним із поціновувачів гуцульського краю був Іван Франко. У 1900 р. під час відпочинку в Косові його дружина Ольга Франко (до одруження – Хоружинська) зустрілася на місцевому базарі з дружиною Володимира Гнатюка – Марією з родини Бурачинських. Сáме вона запросила сім’ю Франка до себе в гості. Рекомендував відвідати Криворівню і В. Гнатюк. 1901 року І. Франко вперше приїздить в місце, де «менше шуму, грому, біганини, яке напувало душу спокоєм, тихою красою». З того часу сімейство в 1901–1914 рр. майже кожного літа проводило тут свій час. Із спогадів О. Волянського літування І. Франка можна поділити на два періоди: перший – 1901–1907 рр. – повний сил та енергії ; другий – 1908–1914 рр., коли його фізичне здоров’я було в немічному стані.
Перебування українських діячів на Гуцульщині поєднувалося з можливістю їх зустрічей, обговорення та вирішення ряду питань, що стосувалися культурно-освітнього життя України. Так, І. Франко під час перебування в Криворівні писав наукові розвідки, публіцистичні статті, працював над новими випусками університетської бібліотеки, займався перекладом віршів Т. Шевченка. Разом з В. Гнатюком він видавав фольклорно-етнографічні програми, упорядковував «Етнографічний збірник», у якому збирав пам’ятки народної творчості.
І. Франко підтримував особисті зв’язки з багатьма українськими діячами, одним із видів комунікації було листування. Письменник разом з наддніпрянським етнографом Ф. Вовком започаткував перше періодичне видання «Матеріали до українсько-руської етнології», що вийшло в семи томах. Неодноразово в 1907 р. у бібліотеці Львівського університету він зустрічався з майбутнім українським письменником та критиком В. Ґадзінським. У тісній співпраці діяч перебував з видатним фольклористом та етнографом В. Гнатюком. Видатний мовознавець пропонував писати музичні твори на вірші І. Франка, був співредактором «Літературно-наукового вісника» протягом 1898–1906 рр. В особистих листах бачимо теплі, товаристські взаємини між двома діячами.
Під час літніх вакацій І. Франко часто спілкувався з М. Грушевським, у листуванні протягом 1897–1913 рр. діячі регулярно обмінювалися різною інформацією, обговорювали проблеми НТШ (з 1897 р. головою був М. Грушевський), питання селянських рухів у Галичині та ін. Вони співпрацювали: І. Франко перекладав на німецьку мову три томи «Історії України-Руси», М. Грушевський робив рецензії на Франкові праці (збірку поезій «Мій Ізмарагд», повість «Для домашнього вогнища»).
І. Франко приятелював з українським істориком, філософом і громадським діячем М. Драгомановим, перетинаючись у Галичині в середині 1870-х рр., та через листування (близько 355 листів). М. Драгоманов мав значний вплив на соціалістичні погляди І. Франка в молодому віці. 1901 р. він також познайомився з музикознавцем-фольклористом з підросійської України Климентом Квіткою, який разом з дружиною Лесею Українкою того року, повертаючись з курорта «Буркут», побували в селах Яворів, Криворівня. З 1 по 5 серпня 1901 р. І. Франко навідується до письменниці в Буркут, тоді К. Квітка записує 32 мелодії українських пісень з його оповідей. 1904 року І. Франко, Ф. Вовк і П. Рябков проводять на Гуцульщині етнографічно-антропологічні дослідження. Зокрема, етнограф, археолог і громадський діяч з Наддніпрянщини П. Рябков писав спогади про І. Франка, етнографічні праці, в яких згадує і про Криворівню.
У червні 1890 р. І. Франко знайомиться з письменником, українським громадським діячем М. Коцюбинським та по 1905 р. підтримує зв’язок із ним через листування. Протягом 1910–1911 рр. він приїжджав до Криворівні, де зупинявся в будинку Михайла Мосейчука. У той час прослідковується найбільш тісне спілкування І. Франка з М. Коцюбинським. 1911 року під час літніх вакацій товариство діячу складали художники М. Жук та І. Северин, останній виконав портрети І. Франка та Лесі Українки. У 1912 р. Каменяр зустрівся в Криворівні з наддніпрянськими діячами О. Олесем і Г. Хоткевичем.
Тема Гуцульщини, її традицій для І. Франка були близькою, тому неодноразово до нього зверталися для консультацій, зокрема С. Болотніцький у листі від 24 квітня 1896 р. надсилав прохання надати інформацію про життя і традиції гуцулів. Письменник редагував праці фольклористів та етнографів, корегував першу частину монографії «Гуцульщина» В. Шухевича, а пізніше писав відгуки, рецензію на німецькій мові.
Значну роль І. Франко відіграв у збиранні експонатів для етнографічних музеїв. У листах майстра Л. Якіб’юка з с. Річка, К. Курівцевої з Криворівні, Т. Окуневського з с. Яворова знаходимо свідчення про наявність у них окремих речей, а також прохання діяча про їх збереження, можливий викуп.
Протягом перебування І. Франка в гірському селі народилося чимало його праць. Серед них, зокрема, поема «Терен у нозі», яку він присвятив місцевій жительці, хорошій знайомій, оповідачці гуцульських легенд – Зіновії Бурачинській, оповідання «У кузні», «Як Юра Шикманюк брив Черемош», вірш «У безсонну ніченьку», повість «Великий шум». Український діяч дуже грамотно поєднував відпочинок з плідною працею. Він встигав перекладати на німецьку мову поезії Т. Шевченка, писати наукові та публіцистичні статті. Кожного дня отримував з місцевої пошти газети і книги та постійно цікавився новинами про події в світі.
Познайомившись з творами письменника, відкривається можливість побачити непросте життя в Криворівні. І. Франко яскраво змалював життя селян зі своїм колоритом, тяжкою працею, а також несправедливе ставлення влади, користолюбство лихварів. Письменник порушив такі питання, як стихійні лиха, гуцульський норов, проблему добра і зла, любові й ненависті, життя та смерті. У поемі «Терен у нозі» письменник яскраво змалював красу природи Криворівні, не залишивши без уваги притаманну гуцулам вбирю:
... Ось під нами Черемош ізвився,
Як гадюка та срібно-зелена;
Він шумить, клекоче, мов скажений,
Під горбком гризе скалистий берег,
Та над ним в святковому спокою
Гріється мале село гуцульське.
Понад берегом стежки стрічками,
По стежках то легіні купками,
То гуцулки в горботках червоних.
Дітвора купається край моста,
На шкап'ятах їдуть господарі,
Пишно їде дівчина-гуцулка,
Пишно їде і гщгаро курить ...
Під час перебування в Криворівні І. Франко активно займався збиранням фольклорно-етнографічних матеріалів. Він пропагував збереження культурної спадщини гуцульського села серед місцевих учителів, дітей, старожилів, залучаючи їх до процесу збирання та відтворення народної творчості. Через різноманіття пісень, приповідок, переказів, оповідань можна глибоко пізнати життя селян, краще зрозуміти їхній світогляд, відчути національний колорит, бо все, що створює людина, є відображенням її зовнішнього світу та внутрішніх переживань.
Одним з таких джерел є зібрані записи уродженками с. Криворівня, сестрами Кекелією та Марією Бурачинськими. Вони були опубліковані І. Франком у двомісячнику «Житє і слово» (т. 3. 1895. С. 46–50), «Зорі» (1866. Ч. 6. С. 103, 104). Жінки зібрали велику кількість перлин культури рідного краю: пісні, які прикрашали весілля, допомагали в тузі, розраджували в побуті; колядки та віншування; обряди на хрестинах, сватанні, весіллі, похоронах; гуцульський календар, словник гуцульської говірки, оспівування опришків – усе це є безцінним джерелом інформації, де можна знайти багато відповідей та практично повністю змалювати картину гуцульського села та його мешканців.
Своєю подвижницькою працею на літературній ниві, допомогою у збереженні традицій краю, підтримкою та залученням людей до культурно-громадської роботи І. Франко завоював любов і прихильність жителів Криворівні. Його з нетерпінням чекали та гостинно приймали в гуцульському краї. Про це, зокрема, свідчить і вшанування пам’яті про Каменяра. 1953 року в селі було відкрито Меморіальний музей І. Франка. Біля нього в 1981 р. Яковом Чайкою був споруджений пам’ятник діяча. Також на території музею знаходиться пам’ятний обеліск І. Франку, за авторства місцевого майстра І. Марусяка. Криворівнянин Микола Потяк, до якого І. Франко неодноразово повертав, ідучи на гору Ігрець чи збираючи гриби в лісі, згадує його як «захисника горян».
Каменяр любив походи, не раз організовував екскурсії на Писаний Камінь, Довбушеві комори, гору Піп Іван, сусідніх сіл. Він часто повертав по дорозі до вівчарів на полонину, старожилів села, блукав лісом, збираючи не тільки гриби, а й різні трави, ласував ягодами. Він захоплювався збиранням комах, які спиртував, а потім віддавав професорові І. Верхратському. З таких «експедицій» завжди повертався з новими враженнями, ідеями, напрацюваннями. Таке «життє» в Криворівні було йому настільки до душі, що він повертався сюди з року в рік. Навіть тоді, коли його руки «закувала» невиліковна хвороба, все одно беручи з собою дітей – Петра та Андрія, які допомагали писати, їхав до любої серцю Криворівні.
Найближчим приятилем І. Франка став господар хати, в якій він «літував», – Василь Якіб’юк. Народний умілець, різьбяр, а ще тямущий лікар припав до душі І. Франку. Бувало, сядуть на призьбу і зав’яжеться розмова про життя, буденні справи: В. Якіб’юк показував свої вироби, І. Франко ділився задумами. Вони підтримували спілкування і в листах, сім’я Василя завжди радо зустрічала і нетерпінням чекала в гості сім’ю І. Франка, яка завжди приїжджала з подарунками. Часто поет заходив у гості до Олекси Волянського, місцевого священика, який служив на парафії з 1893 по 1923 рр. і багато що міг розказати про життя і звичаї гуцулів. Його оселя часто приймала М. Коцюбинського, В. Гнатюка, О. Олеся, А. Крушельницького, про що, зокрема, згадує наддінпрянський дослідник і громадський діяч М. Могилянський.
Водночас із теплотою згадувала Каменяра і Параска Харюк. Жінка все розповідала цікаву бувальщину, а І. Франко, припершись до вугла хати, уважно слухав, нотував. Любив і мочити руки в джерельній водиці чуркальця біля її хати-ґражди.
Як бачимо, І. Франко дуже любив живе спілкування з селянами, їхніми дітьми. Він знайшов з ними спільну мову, зміг стати «своїм» серед «чужих» та прославити гуцульський край з найбільшим його скарбом – людьми і традиціями на сторінках своїх праць, що пішли у «великий світ».
Так поступово Криворівня стала відомою як місце відпочинку, творчої праці, зустрічей українських діячів. Серед величної краси природи, шуму річок та потічків можна було відпочити як фізично, так і духовно. Тут народилося чимало нових перлин творчості багатьох діячів. Село навіть отримало назву в літературі «Українських Афін», адже протягом кінця ХІХ – початку ХХ століть гостинно зустрічало все нових гостей – видатних особистостей, тодішню інтелігенцію, золоту еліту українського народу.
Перебування на Гуцульщині не могло безслідно пройти повз діяльність українських діячів, зокрема І. Франка. Зібрана інформація знайшла відображення в його художній та науково-публіцистичній сфері діяльності. Зібраний фольклорно-етнографічний матеріал знайшов місце в окремих працях діяча, основу яких складає багатий фактичний матеріал, що є ґрунтовною підвалиною для подальшого дослідження краю. Важливість діяльності письменника відзначається і прикладеними зусиллями для залучення як місцевих жителів, так й окремої частини інтелігенції для збереження культурної спадщини Гуцульщини.
Михайло Коцюбинський і Криворівня. «Тіні забутих предків»
Непересічним джерелом пізнання культурної спадщини Криворівні, процеси зумовлені часом і працею активістів розвитку культури є чисельні документальні фільми про життя , побут, спогади місцевих месників та діячів з Наддніпрянщини. У них виразно змальовуються реальні факти з життя людей, самодостатніх надбань культури, величної природи автори черпають інформацію, яка являється пізнавальною, цінною для нововідкривачів гуцульського краю.
Серед відомих діячів, які відвідували Криворівню є Михайло Коцюбинський, що перебував тут три літа, 1910-1912 років. Вперше письменник прибув у мальовничий куточок 1 серпня 1910 року та поселився у будинку місцевого дяка Михайла Мосейчука. Перша вакація письменника тривала десять днів, друга була тривалішою – з 19 липня по 15 серпня 1911р. Втретє, 21 червня 1912 року діяч приїздить до Криворівні з своїм сином Юрієм та другом М. Могилянським. Під час цього візиту у карпатському селі йшов постійно сильний дощ, так, що аж Черемош вийшов з берегів – це було не на руку М. Коцюбинському, який мав за мету відвідати сусідні села, поспілкуватися з гуцулами, тим самим зібрати матеріали для написання наступних праць, зокрема нової повісті «Годованці», що мала продовжити історію « Тіней забутих предків» .
Поряд із спілкуванням з І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, письменник налагодив зв’язки з галицькими діячами: педагогами А. Кушельницьким, Є. Бохенською, Й. Роздольським, істориком І. Крип’якевичем.
Про час проведений в Криворівні Коцюбинський згадував із задоволенням, йому настільки сподобалося, що він вирішив купити земельну ділянку та побудувати будинок. Споруджувати його мали на дві сім’ї – Коцюбинського та Гнатюка. Діяч настільки сильно захопився цією ідеєю, що склав план, до деталей продумав всі нюанси будівництва.
Під час відпочинку Коцюбинський із захопленням милувався тутешньою природою, часто прогулювався, подорожував верхи на коні. Він збирав та записував всю можливу інформацію про життя краян. З охотою спілкувався з місцевим населенням. Саме в цей період народилася славнозвісна повість « Тіні забутих предків», яка була опублікована 1912 р. на шпальтах перших номерів львівського журналу «Літературно-науковий вісник». Через свою працю письменник прагнув змалювати реальне життя гуцулів, без прикрас, справжнє єство горянина. Тому весь час проведений на Гуцульщині детально вивчав їхні традиції та побут.
Михайло Коцюбинський з Володимиром Гнатюком та Наталією Будзиновською на дарабі. Криворівня, 1911 р. Фото з фондів ЦДАМЛМ України.
Михайло Коцюбинський та Володимир Гнатюк на схилах гір. Криворівня, 1911 р. Фото з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника.
« Я, у свій час, з головою пірнув у Гуцульщину, яка мене захопила. Який оригінальний край, який незвичайний казковий нарід», - так письменник відгукувався у листі адресованому В. Гнатюку. Діяч дуже відповідально та самовіддано ставився до збирання інформації, а ще більше до її відтворення та передачу читачу: « Хочу писати оповідання з гуцульського життя і боюся написати неправду. Мені було б дуже прикро, аби люди казали, що я брехав»
Варто відзначити і те, що Коцюбинський ставив перед собою мету не просто відобразити етнографічну виокремленість гуцулів, що вже було неодноразово зроблено і до нього, а прагнув відтворити сукупність моральних принципів, філософії життя, етичних кордонів горян. Показати душу гуцула, такою, яка вона є – безмежною, у розумінні любові, запальною і « чистою» із її таємницями та щирістю. Письменник, у деякій мірі, показує читачу, гуцулів через призму міфологічних вірувань. Адже, й справді вони вірили у чугайстрів і мавок, злих духів та нечисту силу, зверталися до мольфарів, знали багато прикмет і обрядів. От і правда, дивний гуцульський край, навіть загадковий! Як же люди поєднували протилежні речі? Ревно вірили в Бога, ходили до Церкви і водночас у побуті використовували язичницькі обряди, вірили у надприродню силу? Іноді суперечливі поняття стають одним цілим доповнюючи один одного, тим самим виокремлюючись стають феноменальним явищем, що на приклад, можна сказати і про Гуцульщину. Оскільки, пройшовши різні періоди в історії, вона змогла зберегти свої традиції, неповторну самобутність, що стала джерелом натхнення для багатьох українських діячів.
Читаючи повість «Тіні забутих предків», чи переглядаючи екранізований її варіант можна повністю пізнати культуру та побут гуцулів. Гірському селі притаманні суворі умови життя, постійна небезпека природніх стихій, важка праця на землі. В більшій мірі гуцули займалися вівчарством та скотарством. Тим самим забезпечували свої сім’ї продуктами харчування, та заробляли на життя. До «маржини» ставилися з особливим трепетом і відповідальністю, все ж мали вони з нею особливий зв’язок.
Сім’ї були великі, в більшості було до десятка дітей, але жили всі дружно, свято шануючи батьків, слово яких було законом. Серед гуцулів було чимало народних умільців. Виготовлення музичних інструментів, таких як трембіта, дримба, цимбали, фуярки, також виробів з дерева: від предметів побуту до власних будівель, величезна кількість вишитих сорочок, рушників, гуцульської «вбирі» оздоблених своєрідним орнаментом, мережками, вироби з шкіри: постоли, кептарі. Оселі були прикрашені, прибрані. Все свідчить про дбайливу вдачу, прагнення до прекрасного та збереження власної культури. Гуцулам притаманні звичаї, які зберігалися з прадіда-діда, обряди без яких не обходилося жодне свято. Чого лише варта любов до музики та танців, різноманіття пісень, коломийок є невід’ємною частиною гуцульського буття. Вони тяжко працювали, але вміли й «набуватиси». У повісті гарно змальовано справляння весілля, святкування святого вечора, елементи ворожіння. Перед читачем постає і сцена священної Недільної літургії, її піднесеність, самовідданість людьми своєї душі для чогось величного. Із захопленням духа люди непорушно стоять і прославляють Боже ім’я, віддаючи подяку за своє життя.
Гуцули мають горду вдачу та сміливо відстоюють свою честь та гідність. Коцюбинським у повісті висвітлено ворогування двох родин Гутенюків та Палійчуків, що призвело до кровопролиття. Справи батьків по крові передаються дітям та падають тяжким тягарем на плечі закоханим один в одного молодим людям.
Окреме місце у творі « Тіні забутих предків» відводиться діалектам. Гуцульська говірка пронизила кожний рядок Коцюбинського, наповнила його своєю змістовністю. Ти ніби переносишся у інший світ, світ містичний і чимось зачарований, витаєш у дивних місцях, поміж могутніх лісів і їх нетрів, знайомишся з колоритними героями, дізнаєшся про предмети побуту та двозначність символів. Численні гуцулізми передають справжню атмосферу гірського села.
Чи то за промислом Божим, чи за збігом обставин, в Криворівні побувало чимало діячів, зокрема, письменник Михайло Коцюбинський, який шукаючи чогось справжнього і чистого, добиваючись до істини людського буття, написав геніальний художній твір, а Сергій Параджанов зумів перенести «істинність» Коцюбинського на екрани, здобувши всесвітню славу. Отже, обоє « маестро» своєї справи дали варту уваги відповідь на питання: “А що, як гуцула та й показати всьому світу!?”
Частково, Карпати відіграли трагічну роль в житті письменника. Адже, під час одної подорожі верхи, він сильно змок та захворів на бронхіт, що призвело до загострення астми, до того ще виснажила дорога додому. В Чернігові протягом місяця М. Коцюбинський перебував на амбулаторному лікуванні, але стан його здоров’я значно погіршився. «Букет» недуг дав ускладнення на серце, не допомогло і лікування в київському шпиталі. Тож остання подорож на Гуцульщину стала фатальною. В одному з останніх його листів, адресованому В. Гнатюку він писав: «Нема мені долі. Не то гуцульське життя, а весь світ забудеш, який він».
Все ж, діяльність Михайла Коцюбинського у процесі збереження та відтворення гуцульської культури є знаковою. Взаємини між «літниками» з Наддніпрянщини та Галичини в Криворівні дали можливість ширшої діяльності в контексті публікації творів. А сама Гуцульщина розпалила неабиякий інтерес до місцевої етнографії, наштовхнула на нові ідеї та творчі задуми. Але не всі з них, нажаль, були втілені в реальність через передчасну смерть великого українського діяча.
Гнат Хоткевич і створення першого Гуцульського театру
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. на Гуцульщині набирає масовості просвітницький рух, відкриваються школи, читальні, до них все більше починає ходити дітей, які були спраглі до знань. Час був не легкий, але діяльність інтелігенції, в тому числі і з Наддніпрянщини, що приїжджала в гірські села, тікаючи від метушливих міст, їх досвід, та безпосередня наукова і творча діяльність не пропадала безслідно. Активну просвітницьку позицію займала і галицька інтелігенція, зокрема, Лука Гарматій, який вчителював у гуцульських селах: Криворівні( 1892-1899 рр.), Розтоках (1899-1900 рр.), Головах (1900-1912 рр.) створює разом із своїм учнем Петром Шекериком-Дониковим товариство « Просвіта», закуповує книги, журнали, веде збір фольклорно-етнографічних матеріалів. В одній із таких просвіт серед культурного товариства народилася ідея створення чогось нового, яке б стало візитівкою Гуцульщини.
У 1910 р. поява Гуцульського театру була знаковою, хоча сама ідея Хоткевича спершу зіткнулася з скептицизмом діячів галицької інтелігенції, упередженістю деякої частини населення, неприйняттям тодішньої влади та духовенства. Та все ж в силу двох чинників: професіоналізма наддніпрянця, політичного емігранта Г. Хоткевича та ініціативи гуцульської молоді, яка прагнула вдосконалення свого таланту, який вже частково проявлявся під час участі у народно-драматичних дійствах, на рубежі ХІХ-ХХ ст. в культурному просторі постає театр, з нехарактерним для того часу стилем.
Характерні підвалини для створення Гуцульського театру, на які опирався письменник полягали у народності і національності. Він мав бути гуцульським відображенням з елементами міфопоетичності. За формою, діяльність полягала у періодичних гастрольних подорожах. Дотримання триєдиного принципу – гуцульської говірки, акторів, репертуару. Передбачалося використання пісень, танців, обрядів. Метою діяльності була активізація національного духу українців. З допомогою застосування комплексу театральних інструментів, прославлення Гуцульщини.
Щоб ґрунтовно проаналізувати процес створення Гуцульського театру слід звернути увагу на його мистецькі ознаки. Насамперед, через зародження його в народній масі, доступності для всіх суспільних груп, приналежності членів трупи, використання, як трибуни для відкритого спілкування характеризує його народність та відкритість. Етнографічність гуцульського театру полягає у правдивому відтворенні ним духовної та матеріальної культури Гуцульщини, відзеркаленні життя гуцулів з усіма його ознаками. Наповнення вистав обрядовістю, музичним супроводом, звичаями, практичному використанні зібраних Г. Хоткевичем фольклорних «скарбів». Використання мовного автентизму у виставах, відтворення гуцульського діалекту через його носіїв- акторів. Створення на його основі репертуару, тим самим створення колоритних, природних ознак. Театральність полягала у органічному поєднанні обрядовості з яскравою акторською грою, звуком музичних інструментів, що пробуджували у глядачів спектр різноманітних відчуттів. Неймовірна акторська самобутність, що ґрунтувалася на природності, щирості гри на сцені акторів – людей, які не просто грали, а проживали все те, що відбувалося. Їм не потрібно було «входити в роль» гуцулів, адже вони народилися ними. Ну і звичайно, непересічним явищем була імпровізація, що мала місце поряд із фіксованим драматургічним текстом.
Режисер-творець – саме так можна охарактеризувати постать Г. Хоткевича у процесі становлення театру. Йому належить авторство драматичних творів, що оживали на сцені. Разом із Ф. Липинським, драматург займався і художнім оформленням вистав. Активну роль у пошуку нових стилів та форм для діяльності гуцульського театру відіграв Л. Курбас. Хоткевич створив не просто новаторський театр, а своєрідну театральну школу, в якій навчалося ряд акторів, створювалося сценарії вистав, узагальнювалося фольклорний матеріал, інтерпретуючи його через нові способи відтворення. Режисерський задум мав на меті кожного разу створювати гармонійну картину на якій зображувалися елементи гуцульської культури. Тим самим поєднуючи в процесі новаторські особливості з когортою творчого досвіду, європейських важелів та власного бачення.
Першою роботою була постановка п’єси «Верховинці», яка вже у серпні 1910 року була представлена для глядача. Інтерпретована на лад Г. Хоткевича драма “Karpaccy gόrale” польського драматурга Ю. Коженьовського перевернула стереотипне уявлення театру, внесла « нові фарби» у його історію розвитку. Насамперед, незвичним було те, що герої драми розмовляли діалектичною мовою. Колоритність, композиційна цілісніть, органічність всього дійства, що відбувалося на сцені – все це можна сказати про дебютну п’єсу « Антін Ревізорчук», або ж «Верховинці» гуцульського театру Хоткевича. Однак, вона була заборонена цензурою австрійсько-польського режиму, названою так би мовити «антиавстрійського спрямування». Оскільки сюжет її складався з героя, що дезертирував з австрійського війська, задля помсти вів збройну боротьбу з окупаційним режимом, за що був згодом страчений.
Феномен створення гуцульського театру, його значущість, піднесення автентичного фольклору до вершин поетичної образності підкреслював П. Арсенич. Під час спостережень Г. Хоткевич звернув увагу на неабияку артистичність гуцулів. Їхнє спілкування між собою, окремі обряди, поведінка, буденне життя спочатку дивувало, а згодом захоплювало діяча, що вважав за потрібне використати потенціал людей у новому (театральному) руслі. Із першою виставою театр вдало гастролював не тільки Гуцульщиною, а й далеко за її межами. На прохання Хоткевича, директором першого гастрольного туру (початок березня – середина квітня 1911 р.) був Олекса Ремез. Найпопулярнішими місцями виступів гуцульського театру були Львів, Чернівці, Коломия, Краків, за свою першу гастрольну подорож відвідавши близько шістдесят міст та показавши більше сімдесяти вистав. З часом, група набувала все професійніших рис, збільшувала свій репертуар та чисельність від п'ятнадцять чоловік до сорока. Тріумф перших гастролей полягав насамперед у представленні українського народу, його неповторної культури. Перед глядачами постали такі п’єси, як «Гуцульський рік», «Довбуш», «Непросте».
Другі гастролі Гуцульського театру припали на 30 квітня – 16 червня 1911 року. Підкорюючи помости Галичини та Буковини, вони побували у різних містах, зокрема Чернівцях, Вижниці і Коломиї. Під час даного туру, на виставі «Верховинці» відбулося несприйняття глядачем (солдатами, офіцерами автрійської армії) уривку, коли Антось Ревізорчук вирішує піти на дезертирство, кидає військового мундира на землю промовляючи: “Бувай здорова, цісарська шкаралупо, шо тримала мене тілько у своїх обіймах”. Це викликало шквал емоцій та накликало рослідування структурних органів, зрештою заборону самої вистави, а директору О. Ремезі – депортація.
Третя гастрольна подорож припала на 26 листопада 1911 та завершилась 2 квітня 1912 року. Вона була найскладнішою для трупи, через важкі умови подорожі, розповсюдження захворювань серед акторів, несвоєчасним отриманням платні. Та все ж, адміністративно-мистецька організованість Г. Хоткевича та його сподвижників - О. Ремези, Й. Гулейчука, Л. Курбаса зуміла підтримати порядок та грамотно вирішити всі питання. Незважаючи на всі складнощі, трупа з 40 осіб професійно виконувала свої завдання на сцені. Під час мандрівки українськими містами було поставлено різнопланові вистави, які демонстрували професійний ріст акторів, роботу над вдосконаленням своїх талантів. Заключна гастрольна подорож Гуцульського театру відбулася протягом травня-липня 1912 р. На той час її фундатори перебували в складному становищі, Г. Хоткевич був ув’язнений, тому очолював її Й Гулейчук, який врятував трупу від повноцінного краху.
Окремою сторінкою у діяльності Гуцульського театру є концертна програма « Гуцульський вечір». Вона була створена у харківській майстерні гуцульських виробів в 1914 році. Серед семи гуцульських майстрів – двоє були членами акторської трупи. Саме разом з ними Г. Хоткевич розробив концертну програму, яка була наповнена різноманіттям пісень, колядок, танців, обрамлена грою на музичних інструментах. Цікавинкою був гуцульський буфет, де можна було скуштувати гастрономічні смаколики гуцульської кухні: кулеша, гуслєнка, будз та багато інших. Пропонувались увазі і речі декоративно-прикладного мистецтва, зроблені акторами власноруч в майстерні. Таке дійство привертало неабияку увагу, гуцулами почали цікавитися провідні діячі культури та науки. Виступи в Харкові, Одесі ставали своєрідним поштовхом у популяризації Гуцульщини, її культури, гуцулів, як її представників, що частково зближувало взаємини українців по обидва боки кордону.
Новаторським плодом творчих експериментів Г. Хоткевича постає драма « Гуцульський рік». Характерною для неї є ритуальність у відтворенні сімейної обрядовості протягом усього року. Масштабність задуму, майстерність у втіленні в реальність, створення « театра у театрі» на сцені перетворилося у неймовірне видовище.
Драма « Довбуш» - перша оригінальна п’єса драматурга. Основана на документальних свідченнях про опришківський рух проти польської шляхти, орендарів та лихварів ХVIII ст., а також легендах, переказах, «прикрашена» народними піснями, що всеокупності висвітлює проблеми українського народу та їх прагнення до соборності. В образі Довбуша втілюється непримиренний український дух, незламна сила волі українців.
Тему запроданства, задля досягнення особистих цілей, розглядається в контексті слабкості духу народу, яка породжує людську зневіру. Розкривається поняття суперечностей між різними за соціальним становищем людей (конфлікти між «простими» та «непростими») - все це втілено у драмі «Непросте».
Перша трупа гуцульського театру. Фото з Народного музею гуцульського театру
Успіх гуцульського театру був грандіозний, а слава про нього розліталася з неймовірною швидкістю. П’єси, які підкорювали численні помсти відображали всі аспекти життя горян, давали можливість втілити весь творчий потенціал артистів. Діяльність театру поряд з представленням духовної та матеріальної культури гуцулів, в деякій мірі втіленням художньо-образного бачення світу драматургом, торкалася питань соціального середовища, національного руху на початку ХХ ст.
На заваді діяльності поставала нестабільна ситуація у Європі. ХХ століття вносило свої корективи, тому декілька раз театральна діяльність ставилася на паузу, тай гуцули-актори вимушені були повертатися додому, вести господарство, деякі їздили на заробітки, щоб прогодувати сім’ю.
Одним із ключових проблемних питань було хронічне безгрошів’я. А фінансування самого театру, як такого не було, тому неодноразово з’являлися труднощі. Деякі декорації виготовлялися власноруч, не вистачало коштів і на сценічний одяг чи дорогу до певного міста. Г. Хоткевич намагався знайти джерела доходу та всі спроби були марними, нажаль ні представники влади, ні українська громадськість не виявляли бажання допомогти фінансово. Тож, залишалось покладатися на власні сили. Для хоч якоїсь фінансової стабільності, було створено театральний фонд, скарбником якого був Й. Гулейчук. Він поповнявся залишками доходів самих акторів, також було встановлено щоденний збір – по дві корони. Виручені кошти використовувалися для оплати оренди приміщень, виплат акторам (що часто затримувались, а частина так і не була виплачена). Та все ж, позитивні відгуки глядачів, та місія прославляти Гуцульщину додавали сил і терпіння.
Початок воєнних подій, фактично припинило діяльність театру. Й. Гулейчука було заарештовано за звинуваченням в шпигунстві. Більшість акторів змушені були повернутися додому.
Отже, Гнат Хоткевич, перебуваючи на Галичині, працюючи та відпочиваючи в Криворівні і навколишніх селах знайшов те, що прагнула його душа – відкрити щось незвідане, пізнати глибину людського життя, дослідити та піднести нікому не відоме. І він це зробив, слава про Гуцульщину та її народ заграла новими барвами у рядках його праць, на «помості» гуцульського театру. Він залишився назавжди в серцях гуцулів, що творять пам'ять про нього і сьогодні.
автор статті Руслана Петращук
